Полюси, що притягнулися

Критика, рецензії

Полюси, що притягнулися

Богдан Сологуб, Рівне | 01.04.12 20:20:00

Оксана Забужко. Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби: 1992-2002. – Київ, Факт, 2011 р. – 508 с.

«Господи, як мало на світі розумних і яка безмежна панує глупота», - майже розпачливо пише у своєму листі від 15 жовтня 1996 року професор Колумбійського університету, філолог Юрій Шевельов до молодої української письменниці Оксани Забужко. Тож не дивно, що ці два полюси – Шевельов і Забужко – так стабільно притягувалися.
Полюсами вони були лише у віковому цензі – звертання «дєдушка» і «внучка» свідчать саме про це. Ну і ще, можливо, полярність була територіальною – Америка і Україна, розділені не лише океаном і тисячами кілометрів, а й різною ментальністю. Але насправді обоє адресатів замішані з одного тіста – інтелектуалізму, наукової об’єктивності, зацікавленості світом і місцем у ньому української культури. Це їх об’єднувало, і саме це стало передумовою, що книга листування, яка, очевидно ж, не задумувалася як майбутня книжка, відзначається особливою цілісністю. Хоча у квітні 1996 року Шевельов і зазначає, що їхнє листування починає нагадувати «автобіографічний роман на дому».
Оксана Забужко у одному зі своїх листів зізнавалася, що спілкуванням з Шевельовим вона заповнює лакуну української інтелектуальної спадковості, або, точніше сказати, – спадщини. Адже тоді, коли нормальні європейські літератури мали за собою традицію, фундамент, на якому незрівнянно легше будувати щось нове, робити черговий крок на шляху розвитку, то українська культура – це система координат «тут-і-зараз»: озирнешся назад – провалля репресій, розстрілів, замовчування і обірваного польоту, кинеш погляд уперед – лише тумани невизначеності і загрози все тієї ж онтологічної пустки.
Ні Забужко, ні Шевельов у листах не зраджують самі собі. Стиль «дєдушки» - стриманий, емоційно не перевантажений, між рядками прочитується іронія обсерватора, який знає про суєтний світ набагато більше, ніж про це говорить. Натомість Забужко – згусток емоцій, які, щоправда, зрештою, не заважають давати доволі чіткі оцінки багатьом речам у суспільному та культурному житті. Авторка-упорядник цілком виправдано зробила значний шмат роботи, написавши чимало коментарів до листів: більшість алюзій та цитат, якими так рясніє текст, мало знайомі навіть значній кількості людей із філологічною освітою ( книга вийшла у видавництві «Факт» у серії «Висока полиця» - і це багато про що говорить). Тому ці коментарі стали незамінним компасом до відкриття прихованої суті прочитаного.
Шукаючи чіткі визначення щодо власних вражень від прочитання «Вибраного листування», мені на думку спадали лише слова Ролана Барта: «Розкошування текстом». Адже цей том на півтисячі сторінок належить саме до тих книжок, на які при прочитанні дивишся із досадою: «Як мало сторінок лишається»…
До слова, не можу не зауважити один пасаж Оксани Забужко, що стосується творчості Юрія Андруховича. Адже це майже стовідсотково повторює мої думки, які я вже не один десяток разів озвучую, коли чую захоплену інтонацію у своїх співрозмовників. За словами Забужко (і моїми також), Андруховича як автора «підкосила» підла спокуса «повторити один раз успішно зроблене» - мова йде про «Рекреації». Майже все, що виходило з-під пера Андруховича після «Рекреацій» (якими я, до речі, у студентські роки дуже захоплювався), - будь то «Московіада», «Перверзія» чи «Дванадцять обручів» - все одно виходить чергова модифікована версія «Рекреацій». Ні, звісно, я не заперечую: у кожного автора повинен бути свій стиль, неповторний і пізнаваний. Але коли автор перестає дивувати, коли сюжет можна передбачити ще не відкриваючи книгу, як і художньо-стилістичні прийоми чи техніку вибудовування образу, - тут уже натяк на системну кризу. Скажімо, стиль Забужко – без сумніву, оригінальний, авторський, його важко сплутати зі стилем іншого автора. Однак у той же час читаючи «Польові дослідження» чи «Вибране листування», «Сестро, сестро» чи «Notre dam d’Ukraine», «Хроніки від Фортінбраса» чи «Музей покинутих секретів» немає і натяку на повтори, на одноманітність художніх засобів чи однотипність образів.
Оксана Забужко зізнається, що «Вибраним листуванням» вона віддає борг пам’яті великій людині. Думаю, цей борг вона віддала з лихвою. Для багатьох в Україні ім’я Юрія Шевельова стало відкриттям. А він заслуговує як на вдячну пам’ять, так на гідне пошанування.
Відповісти на статтю

Наталка | 02.04.12 23:13:10

Важко погодитись зі спостереженнями автора, що О.Забужко не повторюється: ще й як! Інколи так само надсадно чи пересадно у стилістиці та невмотивованих прийомах (хоча б в останньому романі "Музей покинутих секретів"),як і Юрко Андрухович. До речі, останній не вважає "Рекреації" своїм найкращим текстом чи бодай одним із них: в одному з останніх інтерв"ю говорив, що вони дуже штучні порівняно з "Московіадою", написаною за за живими відчуттями. Врешті, кожен письменник не уникне самоповторів, бо він - єдиний автор усіх власних текстів. А від себе, улюбленого, не втекти!

Дмитро | 03.04.12 11:57:31

"останній не вважає "Рекреації" своїм найкращим текстом чи бодай одним із них"... Наскільки я розумію, мова йде не про автора Андруховича, а про рецепцію творів автора Андруховича. Так що його особиста думка мене особисто мало цікавить. Погоджуюсь з автором: порівняно з тією ж самою Забужко Андруховч однотипний. І нудний.
Відповісти на статтю