Трикнижжя від Юрія Сичука

Критика, рецензії

Трикнижжя від Юрія Сичука

Петро Коробчук | 07.10.11 16:14:03

Влада і митець, або
Два-три в одному


Два життя / Юрій Сичук; передмова Петра Коробчука. – Луцьк: ПФ «Смарагд», 2011. – 176 с.


Юрій Сичук не є новачком чи новобранцем у літературі. Сьогодні він автор трьох книжок прози – «Час диявола», «Вовки» та «Услід за журавлем».
Окрім того, в його активі редакторсько-видавнича діяльність, що виливається у збиранні талантів – прозаїків (а з недавнього часу і поетів) зі всієї України (і не тільки), яких оприлюднює на сторінках альманаху сучасної української літератури «Нова проза» (виходить з 2006 року). А найкращим і найцікавішим авторам (звісно, за відповідної наявності у них матеріалу на книжку) він віддає цілий номер – з окремо окнижкованих можна назвати львів’янку Олю Криворучко, полтавчанина Олександра Пащенка etc.

Отже, Ю. Сичук на противагу багатьом письменникам, котрі тільки те й роблять, що пишуть, – уже віддавна (чи, якщо хочете – не так звіддавна) є, образно кажучи, меценатом молодих і перспективних.
Сичуку-прозаїкові притаманне психологічне письмо. А до такого письма, як відомо, може бути залучений і пейзаж, як віддзеркалення світу я-буття – ситуативного чи фабульно тривалого, і духовно-душевний стан практично усіх без винятку персонажів – і головних, і другорядних.
На перший погляд, наскрізна тема його нового твору «Два життя» – влада і митець, або ж митець і влада. Зверніть увагу – від перестановки цих двох слів змінюється і сама суть. У першому випадку влада приходить до митця і наймає (чи забирає) його до себе на службу, а в другому – навпаки, митець сам приходить до влади і пропонує їй свої послуги. Який варіант ліпший – це радше риторичне питання, звісно, ми маємо на увазі митця, бо з владою все зрозуміло – вона залишається у виграші і в тому, і в іншому варіанті.
Втім сучасний письменник не може бути таким однозначним. Все-таки ринок (книжковий) диктує свої умови. А тому в романі є елементи і пригодницького бойовика, і містечкового (та й столичного також) детективу, і політичного трилера – себто бійки, погоні, втечі, кайданки, пошуки скарбу, замовне вбивство тощо. Себто – наявні всі наші, українські, реалії. Можливо, навіть дуже ощадно.
Звісно, усі ці елементи слугують лише тлом, на якому відбуваються головні події, що пов’язані, як ми вже наголошували, з темою «влада і митець»/«митець і влада».
Спочатку сюжет твору розвивається неквапно. Автор знайомить нас з головним героєм та епізодичними персонажами у вагоні поїзда, що дозволяє фактично повністю обрисувати їхні характери та звички. Але це стосується лише епізодичних персонажів, бо Санько, саме так звуть головного, – залишається загадкою як для самих випадкових вагонних попутників, так і для читача. Навіть сам його вигляд вранці кардинально різниться від того, що був ввечері при першій зустрічі у купе номер шість. Пасажири здивовані такою метаморфозою безіменного, бо, виявляється, вони навіть не можуть пригадати його імені, хоча згадують, що той представлявся. На що їхній попутник, мимоволі посміхаючись, каже, супроводжуючи своє, нібито повторне, найменування аж цілою філософсько-філологічною тирадою: «Гаразд, називайте мене просто Санько. Зрештою, наші імена вже давно втратили своє семантичне навантаження, перетворившись на однотипні наймення. Ми називаємо себе так, як нам зручно, навіть не задумуючись, що тими примітивними іменами ми наче прикладаємо до себе відповідну ауру, не завжди відповідну до нашого покликання у цій системі життєвих координат…».
Така дивна поведінка дивної людини дає підстави дружині Андрія (одного з пасажирів шостого купе) Ліді, коли вони залишилися наодинці, констатувати, керуючись якимсь внутрішнім, можливо, навіть незбагненним для самої себе почуттям: «…мені здається, що цей чоловік має здатність змінювати свою долю. А можливо, й інших…».
Зрештою, подальший сюжетний розвиток цілком потверджує її слова. Бо й справді, наш герой Санько існує начебто у двох паралельних вимірах, і у двох місцях-містах – у столиці (в Києві його називають Саньком), де він має власну майстерню, і в маленькому волинському містечку, де у нього будинок, дружина і донька Маринка. Окрім того, в тому ж містечку живе і його родина – батько, сестра з чоловіком і дитиною. Щоправда, з родиною Олександра Дмитровича (саме так його звати там, на малій батьківщині) ми знайомимося лише через смерть його матері.
Мешканці містечка не дуже й уявляють триб життя Олександра, саме тому вони губляться у здогадках і версіях, втім, всієї правди не знають і найближчі йому люди:
«…ніхто не знав, як він заробляє … гроші. Існувала офіційна версія, що він якийсь начальник на будівництві, бо заробляє аж надто багато як на простого робітника. Олександр Дмитрович нічого не спростовував, зрештою, ніхто б і не повірив, що він заробляє такі грубі гроші, роблячи із глини чи каменя скульптурки. Може, й навіть і посміялися – бо ж хіба це робота для справжнього чоловіка! Тому він ніколи про це не говорив, обмежуючись загальними фразами. Зрозуміло, що знайти таку роботу в їхньому маленькому містечку було неможливо, та навіть у райцентрі чи в обласній столиці для нього знайшлося надто мало роботи. Щоправда, колись запрошували його робити пам’ятники, обеліски та інші дрібниці під замовлення. Олександр Дмитрович якийсь час пробував, але потім відмовився. Він прагнув більшого і хоча зараз усе більше й більше розумів, що це лише мрії, але однаково не хотів від них відмовлятися».
Зрештою, не лише Санька-Олександра Дмитровича оточують таємниці, що цьому дивується навіть його найближчий київський товариш Платон: «Слухай, а куди це ти кожної зими зникаєш?» Сам Санько теж заскочений схожою ситуацією стосовно мисткині зі Швейцарії Лаури Вельберг-Шлаєр, внучки Аркадія Вельберга, котра «має українське коріння і щиро заявляє, що є справжньою українкою»: «Навіть ближче Лаура здавалося йому сьогодні зовсім інакшою, ніж при першій зустрічі, хоча й не зовсім такою, якою витворила її образ його ж фантазія. Єдине, у чому він був переконаний, що ця жінка – суцільна загадка, і в її арсеналі ще багато образів. Якщо спочатку вона швидше скидалася на прекрасну статую Галатеї, неприступну й далеку, то зараз це радше сам Пігмаліон, котрий перебуває у пошуках свого чудесного образу. Санько справді був зачарований цією жінкою, хоча, подумав згодом, він достоту не знав, який саме образ так його вразив».
Зрештою, ми не будемо переобтяжувати читача довгими цитуваннями, аби не набити йому оскому власне перед читанням цієї книжки. Не називатимемо й усіх дійових осіб твору – читач має сам рухатися сторінками твору, особисто знайомитися з героями й антигероями, а також нейтральними, епізодичними фігурами, проймаючись симпатією чи антипатією, співчуттям чи осудженням…
Обмежимося хіба що кількома загальними заувагами.
Гадаю, з приводу роздвоєння персонажів роману варто навести слова з вірша одного українського маловідомого поета (даруйте, забув прізвище): «Ти – колега колегам, / дружині – чоловік, випадковий знайомий – / випадковим знайомим, шефові – підлеглий». Отже, можна вважати, що ми постійно – щосекундно, щогодинно, щоденно граємо якусь чергову роль, відповідно до побутових, темпоральних, соціальних, політичних обставин і умов, навіть пір року чи періоду «від зарплати до зарплати».
Отже, з одного боку, виокремлена тема роздвоєння, себто існування у кількох просторово-буттєвих координатах, може стати головним стрижнем художнього твору, з іншого – це не є чимось аж надто непересічним чи небуденним. Але письменництво власне для того й існує, щоби із загального виводити окремішнє, а з окремішнього – узагальнене. Себто, виходячи зі сказаного вище – «Два життя» Юрія Сичука у сконденсованому й ущільненому текстовому просторі допомагають нам це відчути, а зрештою впізнати у декому з персонажів не тільки себе.
Також не буде зайвою цитата і з самого автора, дотична до нашої теми, щоправда, вона трішки локалізована: «Навіть ті письменники, котрі живуть письменницькою працею, постійно мусять дбати, щоби їхні книги продавалися, читати лекції, відвідувати якісь заходи тощо. А щодо більшості – то вони живуть подекуди подвійним чи навіть потрійним життям, відводячи для творчості короткі нічні години»*.
Погодьтеся, не дуже втішна й приваблива картина складається. Втім, пригадайте великих і відомих – хоча б Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Федора Тютчева, Сен-Жон Перса, Пабло Неруду, Іво Андрича або й наших, українських, – Дмитра Павличка чи Юрія Щербака.
Вони і ще чимало не названих нами перебували на службі у когось, – хтось при папі, хтось при імператорові чи королі, хтось був дипломатом чи й простим чиновником, що, однак, не завадило їм досягти творчих вершин і стати тими, ким сьогодні ми їх знаємо…
…Не дивуйтесь трикрапці наприкінці попереднього абзацу і на початку цього. Ми (а ми – це я в одній особі і редактор, і передмовіст і, за сумісництвом, – читач) спробували плавно позбутися необхідності тривалого рефлексування з приводу роману.
Передмовець-критик дає свою загальну оцінку творові, або ж просто передає свої думки-роздуми від прочитаного рукопису, рухаючись пунктирно. Натомість рецензент-критик (звісно, вже після виходу книжки) вільний у засобах і способах висловлення, він не обмежений жодними умовами чи приписами (якщо – увага! – рецензент не «на службі» у письменника).
У нас – передмова. Отже ми не маємо собі за мету повністю відкривати сюжет перед читачем. Бо це його і право, і обов’язок. А тому ставимо крапку.
Хіба що наприкінці ще один штрих… У фіналі роману один з братів Гаранів (Олексій Гаранін, він же грецький підданий Алексіс Каллас), приїхавши до Санька-Олександра Дмитровича в гості у Швейцарію, каже до нього: «Ця країна (він має на увазі Україну. – П. К.), здається, приречена на страждання і ніщо не зможе її ні порятувати, ні знищити…»
Скрушно чути про «і ніщо не зможе її порятувати», але відрадно чути останні два слова – «ні знищити». То є ще надія, хай маленька, що кожен із нас ще зможе стати, як писав Іван Франко, цілим чоловіком…

* Волинь літературна: наші сучасники: збірник матеріалів про письменників Волині, членів Національної спілки письменників України. – Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2010. – 340 с. (с. 271)


До зірок крізь камінь

Камінь в океані / Юрій Сичук; передмова Петра Коробчука. – Луцьк : Смарагд, 2011. – 180 с.


Ви спокійно живете, ходите на роботу, з друзями у вільний час можете посидіти в кав’ярні за чашкою кави або чогось міцнішого. І от якогось дня – за вісім днів до свого тридцятиріччя – у вашу поштову скриньку вкидають блакитного конверта, в якому анкета від такого собі Центру планування життєвого простору, скорочено – ЦПЖП. За фахом ви історик, а звати вас, наприклад, Джорджі-Дмитро Шевченко, іменний номер UA-595-378/2058 (щось на кшталт сучасного ідентифікаційного коду).
Ви живете не сьогодні. І не завтра. Ви живете у далекому майбутньому. Це може бути, скажімо, 2152 рік. Чому саме цей. Ну тоді оберіть собі якийсь інший. Але, звісно, значно віддалений від 2011-го. Бо інакше…
Бо інакше ви не будете заповнювати анкети від отого самого ЦПЖП. Бо інакше при позитивному розгляді цього паперу відповідними інстанціями ви не матимете змоги пройти курс омолодження. А це – п’ятдесят років без старіння. А якщо все складеться добре – цей шанс можна використати ще двічі. Більше трьох разів людський організм не витримує.
Я певен, що багато хто з нас, не задумуючись ні секунди, одразу б сіли до комп’ютера і ну розмальовувати себе у найкращих тонах, не минаючи ні титла, ні коми своїх досягнень, наголошуючи на значущості чи то наукових, чи то мистецьких, чи то політичних здобутків, себто виставляєте свою персону не нижче рівня, скажімо, Ейнштейна, Рафаеля чи Бісмарка.
А от Джорджі-Дмитро, наївний, вагається: «Можливість продовжити своє життя ще на п’ятдесят, до того ж залишаючись тридцятирічним, видавалася досить привабливою і водночас небезпечною, бо це не буде вже звичайним життям, адже ти змушений піти проти самої природи, проти задуму Божого…»
У Центрі – а це найвпливовіша структура на планеті – розглядають кожну анкету, втім щастить далебі не кожному. Є, щоправда, ще кілька способів здійснення цієї мрії – або ж лотерея, або ж, якщо ти мільярдер, то можеш купити собі дуже довге життя, не звертаючись навіть до послуг ЦПЖП.
Дмитро не може собі придбати цілу копу додаткових років – він не є ані мільярдером, ані мільйонером. Та й до лотереї – пан або пропав – щось теж не має великої охоти.
І от – шанс. Чого ж він вагається?.. Тим більше, що його дівчина – відома художниця Руся – вже двічі проходила курс омолодження… Щоправда, він був приголомшений, коли про це дізнався.
Причини, скажімо відверто, водночас і прості, і складні.
Уявіть собі той (книжковий) світ, у якому – ми домовились – ви живете. (Перепрошую, але тут без чергових цитат не обійтися). Отже: «Сканери стояли чи не на всіх важливих об’єктах планети; щомиті інформація про осіб, котрі потрапили в поле зору сканера, надходила до серверів місцевих Центрів планування життєвого простору, і там комп’ютер обробляв усі дані. Фактично, ти не міг зробити жодного зайвого кроку, щоб про це не дізналися в Центрі, майже все було зафіксовано в анналах його пам’яті. Водночас це привело до майже нульової злочинності, бо неможливо було скоїти будь-який злочин, щоби тебе не впіймали…
Окрім того, сканери були встановлені в усіх публічних місцях, у багатоповерхівках, у холах, коридорах, ліфтах, на сходах … Не було лише у квартирах, але навіть у цьому не можна бути впевненим стовідсотково…»
Отже, як бачимо, світ, з одного боку, нібито й чудово облаштований, а з іншого, як каже головний персонаж роману Джорджі-Дмитро: «Ми раби уніфікованої планетарної системи, кожен наш рух контролюється, ми не годні навіть вільно випити чарку старої справжньої горілки. За нас вирішують, як і де нам проживати, де вчитися, працювати, що нам їсти й пити, чи жити нам далі чи вже вмирати, і все наше життя розписане по наперед запланованому графіку, який ти не спроможний змінити».
Отут, любий читачу, вже й задумуєшся, чи хотів би ти жити в такому суспільстві. І твою відповідь я знаю.
Хай там як, але після болісних роздумів Джорджі-Дмитро врешті-решт вирішує заповнити анкету. От тільки особи з Центру відмовляють мільйонам людей. А тому слід подати себе так, щоб там не було ані найменшого сумніву. Здивувати їх, приголомшити. І йому це вдається зробити. Втім, він не лише здивував «центристів», а й налякав їх, запропонувавши – ні багато ні мало – реформувати суспільний лад. Наслідки, звісно ж, не забарилися. Для початку – ізоляція від суспільства на один місяць – так звана профілактика. А згодом – це вже після самовільного польоту в космос з відчайдушним дівчиськом – довічне заслання у підземелля. Звідки був тільки один вихід – на той світ. Аби проілюструвати абсурдність ситуації, в яку потрапив наш герой, наведемо хоча б такий діалог: на запитання, що він хоче робити, Дмитро усміхається:
«– А в мене є вибір?
– Загалом ні, тобто ніякого. Або рити землю, або рити землю.
– А що ви мені порекомендуєте?
– Рити землю».
Це мені нагадало давній армійський анекдот, коли прапорщик звертається до молодих солдатів: «Будете копать отсюда до и обеда».
Мудрий читач зрозумів, що Юрій Сичук пропонує йому антиутопію (негативну утопію). Хоча письменник жанрово свій твір означує нейтрально – роман.
Хоча читач і мудрий, але для тих, хто лише на півдорозі до неї, подамо куценьку довідку. Отже, антиутопія, або негативна утопія, – зображення в художній літературі небезпечних наслідків, пов’язаних з експериментуванням над людством задля його «поліпшення», певних, часто принадних соціальних ідеалів. Антиутопія може трактуватись і як заперечення утопічних прожектів, якими захоплювалися Т. Мор («Золота книга, наскільки корисна, настільки і забавна, про найліпший устрій держави і про новий острів Утопію», 1516), Ф. Бекон («Нова Атлантида», 1627), Т. Кампанелла («Місто Сонця», 1623), К. Маркс, В. Ленін та ін.
Наприкінці XIX ст., коли утопія, поєднуючись із науковою фантастикою, домагається, попри загальну кризу позитивізму, визнання за собою футурологічних завбачень, з’являються романи-попередження. Після утвердження тоталітарних режимів за більшовицькою та фашистською схемою, що зводили людство до нечуваної деградації, антиутопічні твори набувають особливої актуальності.
Будемо сподіватися, що поміж найвідоміших на сьогодні антиутопій («Ми» Є. Зам’ятіна, «1984» Дж. Орвела, «О дивний новий світ» О. Хакслі, «Котлован» і «Чевенгур» А. Платонова, «451° за Фаренгейтом» Г. Бредбері та ін., такою ж (принаймні для нас, українців) вважатимемо «Сонячну машину» В. Винниченка) книжка Ю. Сичука не загубиться.
…На одній зі сторінок роману відбувається зустріч художниці Русі з її давнім знайомим, геніальним скульптором Ґентом у його майстерні. Вона дивиться на останню в часі роботу митця:
«У величезній кам’яній брилі був висвердлений невеликий отвір, що нагадував конус, тонший кінець якого входив у глиб брили, і там, усередині тієї діри, чітко виднілося майстерно вирізане обличчя людини.
– Як гадаєш, він має звідти вибратися? – несподівано спитав Ґент.
Руся мовчала. Не тому, що не мала чого сказати. Просто вона знала, що Ґент не чекає від неї відповіді, бо знає її слова наперед…»
«…насправді, моя маленька дівчинко, то ми живемо в камені, марно намагаючись із нього виборсатися, і ще добре, коли можемо хоча б віконце пробити у світ, як – от він, – і Ґент вказав поглядом на камінний моноліт…»



Балакущі звірі, криниця з горілкою, планета Біла Скеля,
або Рівняння з багатьма відомими та кількома невідомими


Гості з-поза реальності / Юрій Сичук; передмова Петра Коробчука. – Луцьк: ПФ «Смарагд», 2011. – 184 с.


Фантастика нині не в моді. У моді – фентезі. Зрештою – якщо йдеться про світовий масштаб, то фантастики, можливо, і пишеться, і видається чималенько. От тільки до нас потрапляє лише її невеличка частина. Я свідомо оминаю відомі старшому поколінню імена письменників-фантастів, котрі на разі уже є класиками цього жанру – Г. Уелс, Р. Шеклі, Р. Бредбері, С. Лем, брати Стругацькі і т.д.
На відміну від тієї ж фантастики – вал фентезі височезний. І він накриває нас не лише у вигляді книжкової продукції, а й великою кількістю фільмів.
Письменник із Волині Юрій Сичук не зовсім вписується у контекст реалістичної літератури. Він постійно збивається то на історичні, то на детективні, то на фантастичні манівці. Зрештою, у чистому вигляді в нього (так мені здається) немає жодного ні історичного, ні детективного чи фантастичного твору. Хоча ні, один таки є – це роман-антиутопія «Камінь в океані». Втім, виняток підтверджує правило. Ю. Сичук постійно витворює колаж, у якому задіяні всі складники, які я назвав, або лише декілька. Певно, саме такими засадами він керувався, пишучи роман «Вовки», повість «Час диявола» та деякі оповідання й новели.
Новий твір письменника – роман «Гості з-поза реальності» – самою назвою одразу ж налаштовує читача на фантастичність дискурсу. Правда, під час ознайомлення з цією історією того ж таки читача не залишатиме відчуття, що це не зовсім фантастика, хоча в романі і йдеться про речі, що аж надто виломлюються з нашого матеріалістичного світогляду, та разом з тим ми з вами майже постійно перебуваємо на Землі, у калейдоскопі буденних реалій, поміж простих людей.
Сюжет роману начебто не дуже складний… Живе собі на білому світі двадцятилітній хлопчина Василько. Вряди-годи ходить у школу. Вчителі, окрім історика Олега Калістратовича, ставляться до нього не дуже приязно. Батька у Василька немає – пропав десь років вісім тому. Мати поволі спивається, а особливо після того, як прийняла до себе Гриця Партизана, котрий теж був великим любителем оковитої. Отже, малий ріс в абсолютно неблагополучній, умовно кажучи, сім’ї. А тому часто втікав з дому, зробив собі у Великому лісі схованку-криївку, про яку знало лише дві особи, котрим він довіряв. Урешті-решт він утік зі свого земного життя, з цієї незатишної для нього планети.
Компанія Партизана цілком відповідала йому самому: Кирпатий, котрий начебто воював в Афганістані, працював десь у Сибіру та в Казахстані, на шахтах у Кузбасі й Донбасі. Високий, широкоплечий і неймовірно сильний, а горілка, здавалося, робила його ще сильнішим. Третій у цій алкоголь-компанії – Володька Сус, він же Суслик, низенький, кістлявий і худий як дошка, був при Кирпатому кимось на кшталт ординарця. Ця трійця разом промишляла в лісі, влаштовуючи постійні п’яні оргії в хаті Василька та його матері Тоськи.
Отже, в нашого героя, на відміну від багатьох його однолітків, життя було не з медом. І, можливо, Василько так би і скнів у своєму селі, став би одним із когорти безробітних (бо ж хіба у селі може бути нормальна робота), цілком імовірно, що й закладав би за комір, оженився б, пішли б діти і т. д. Але, але… трапилися на його життєвому шляху… прибульці. Так-так, оті самі. Про яких знімають художні, документальні й мультиплікаційні фільми і пишуть книжки. Які поділяються на мирних та ворожих, тобто хороших і поганих. На тих, які тільки й думають, як би захопити планету Земля, знищити людей (варіант – перетворити на рабів), і на тих, хто вважає, що людям варто підказати, в якому напрямку потрібно рухатися, просвітити землян у науково-технічному й моральному плані. На сторінках «Гостей з-поза реальності» прибульці хороші. З тією хіба поправкою, що місце, де вони приземлилися, і територія навколо (точніше – Великий ліс) стає аномальною зоною, в якій за півдоби-добу нормальна автівка, окрім того що не заводиться, може стати купою іржавого металу, а «свіжий» труп людини за той же час може набути вигляду сто- чи й тисячолітнього вигляду, тобто стати вибіленим скелетом. Зрештою, з людьми теж трапляються не дуже красиві речі: хтось з персонажів натрапляє на колодязь з горілкою, водночас ведучи розмови з особами, до смерті яких він причетний прямо або опосередковано; хтось починає розмовляти з лисицею (лисом) та зайцем, і це перетворюється на діалог; хтось знаходить царські червінці; хтось у тій зоні німіє, глухне й сліпне… Отже, з іншого боку, хороші прибульці, виявляються не дуже й хорошими. Власне, і хороших людей у романі обмаль.
Та це лише поверхневе тло оповіді. Найцікавіше, на мою думку, видається те, що відбувається з людьми, коли їхня потаємна, прихована суть раптом виходить назовні. Заповітні мрії, стримувані фантазії, призабуті гріхи, покаяльні сподівання – все раптом постає перед героями в реальній, «відчутній» дійсності. Але і тут героїв очікує здебільшого розчарування, бо навіть вимріяна реальність не завжди несе душевний спокій.
Негативних героїв у романі значно більше. Не знаю з чим це пов’язано: розчаруванням автора у теперішній дійсності, намаганням показати весь бруд сьогоднішнього суспільства або просто застереженням не скочуватися на саме дно. Але залишається відчуття, що автор зазирнув у закриті від чужих поглядів закутки людської душі, а потім виніс усе це на сторінки цієї книжки.
Юрій Сичук надає право самим читачам оцінювати персонажів своєї книжки. Тобто він не виступає в ролі ментора чи моралізатора, а лише в ролі оповідача. Можна хіба додати, що автор дотримується біблійного принципу «Кожному воздасться по ділах його».
Бо всі дійові особи «Гостей з-поза реальності» врешті-решт отримують те, про що вони мріяли або на що заслуговують.

Відповісти на статтю