Білоруська книжка Тетяни і Сергія

Критика, рецензії

Білоруська книжка Тетяни і Сергія

Анатолій Аврутін, лауреат Національної літературної премії Білорусі | 17.12.17 20:52:09

В Мінську білоруською мовою побачила світ книжка вибраних віршів відомих українських поетів із Чернігова. Свою білоруську збірку Тетяна і Сергій Дзюби назвали «Місто Зима». Книжку українців чудово переклав Михась Пазняков – знаменитий білоруський поет, очільник Мінської організації Спілки письменників Білорусі, академік, лауреат багатьох літературних нагород, зокрема Національної літературної премії Білорусі. Книга вийшла дуже ошатна, у престижному видавництві «Коларград».Пропонуємо читачам відгук на книжку українців знаного поета, головного редактора популярного мінського журналу «Новая Немига литературная», лауреата Національної літературної премії БілорусіАнатолія Аврутіна.
Саломея української лірики

У творчому дуеті– СергійіТетяна Дзюби – вона,Тетяна,–така ніжна, тендітна, чуйна…Об’єкт не просто кохання, а поклоніння, –прекрасно неземна, близьканавіть до Богородиці, –настільки чарівні та проникливі адресовані їй поетичні образи і почуття Сергія. Недарма він усі свої книги присвячує виключно дружині, а книжок цих – понад сімдесят, і видані вони на 65-ти мовах світу...
Однак бути виключно об’єктом поклоніння для Тетяни –замало. Адже вона сама – яскрава ОСОБИСТІСТЬ: поет, перекладач, журналіст, критик, літературознавець, знаний учений, доктор наук із соціальних комунікацій, професор, академік…Взагалі, паніТетяна – поетесанадто самобутня, зі своїмнеповторним голосом, котрий неможливо сплутати з чиїмось іншим. Причому, на відміну від свого чоловіка Сергія,пристрасного поета-лірика, Тетяна Дзюба – вельми оригінальний, глибокий філософ. І її Муза – цікава не так реаліями життя, подробицями нашого земного існування, як справді неординарними роздумами про вічні цінності та духовність, яка й робить людину Людиною – мудрою, натхненною,доброю, небайдужою...
Ось рядки з вірша Тетяни Дзюби «Саломея» – одного з найзначніших не тільки в її власній творчості, а й у всій сучасній слов’янській ліриці:

Із ким ти порадишся, куди підеш у герці, у танці?
Блакитна кров льону у білих одеж.
Одвічне питання: камо грядеш?
Глава Іоанна – на таці.


Танцюй, Саломеє, бо кров – не вода,
Від неї нерони хмеліють.
Танцюй, Саломеє, бо ти молода
І ще не спізнала похмілля…


Майстерно перекладені Михасем Пазняковим ці рядки викликають багато найрізноманітніших почуттів і питань, головне з яких – «вічне», виразно підкреслене автором: «Камо грядеши?». Насправді, куди ми всі йдемо? І що нас чекає попереду? Втім, сьогодні, зараз, у цю мить, завдяки силімагічного поетичного рядка, забувається навіть, як від крові «нерони хмеліють», –хоча б на хвилину можна забути про всі прикрощі – танцюй, Саломеє!.. Танцюй, і бодай на мить все інше здаватиметься другорядним.
Однак лірична героїня автора, в першу чергу, – жінка, а тому її хвилює не тільки сама краса, але й швидка течія часу, яка від цієї краси поступово позбавляє:

Усі слідочки, бліді й непевні, як анемія,
Зберу докупи з вчорашнім снігом, – і занімію.
Здавалось, осінь не зійде з серця мого ніколи,
А календар віщує інше: стрічай Миколи…
(«Сріблясте хутро…»)


Зовсім по-жіночому, вона зі страхом очікує майбутнє, котре,скоріш за все, принесе якісь непоправні втрати:

А вагання – жахніші зради,
А деталі затруть сюжет.
Цей кривавий відбиток помади –
І порожній рукав до манжет.
(«Ти сьогодні прийшла з похмілля…»)


Поезія Тетяни Дзюби – асоціативна: у ній півтонів – набагато більше, ніж тонів; а чарівна недомовленість – значно цікавіша, ніж конкретика… Загалом, асоціації – не тільки те, що найбільше приваблює обдаровану українську поетесу, а й те, що їй найліпше вдається!

Ця крапля точить північ.
У ночі чорний креп
Ліхтар вбиває цвяхи світла,
І доля, що давно осліпла,
Заходить, спотикаючись, у сни.
Сідає скраю ліжка
І по руці заснулих
Проводить нові лінії,
Що вдень не розібрати.
А повний місяць
Знов чекає страти
Об серп молодика.
(«Асоціації»)


Втім, все це не означає, що Тетяна Дзюба – відчужена від конкретики і не бачить того, що відбувається довкола. Навпаки, коли вона звертається до таких, здавалося б, простих явищ, як природа, сонце, небо, вода, вітер, –то висвічується, що й тут у неї – особливе, творчо жіноче бачення, котре дозволяє сказати про давно відоме зовсім незвично, яскраво, своєрідно:

Січе вітер листя на тютюн,
Самокрутки палять димарі.
Долі дощ звивається, як в’юн,
Дощ – намисто біле – угорі.
(«Січе вітер…»)

При всій своїй жіночності, умінні навіть у присмерку побачити прекрасне, Тетяна Дзюба, як і належить справжньому Поетові, володіє умінням називати біль – болем, а гіркоту – гіркотою. Як і в цих, близьких до ахматівських, рядках:

* * *
Вино, бокал і тост не проголошений.
Слова, немов шпаргалки-папірці,
В думках тремтять.
Сузір’я у руці –
Хороших вин автограф канонічний.
І шепіт чийсь, і погляд чийсь цинічний.
Вино, бокал… Та посуд істини
Умить розбивсь на друзки.
Вина на скатерті розсипані пелюстки.
А тост – за істину. Шкода – нема вина…


Багато ще можна навести чудових рядків із віршів відомої української поетеси Тетяни Дзюби. Однакне позбавлятимемо читача можливості самому відкрити для себе всю її дивовижну поетичну красу, справжню досконалість і глибину Слова... Яке білоруською мовоюу книжці зазвучало вперше!

Осяяння Сергія Дзюби
Про те, що в нашому світовому літературному просторі існуєі стає все відомішим ім’я обдарованого українського письменника з Чернігова Сергія Дзюби, я дізнався з популярних зарубіжних видань. Зокрема,запам’ятав дійсно цікаву, яскраву, позитивну рецензію – в московській «Литературной газете» – про вельми незвичайний і талановитий сімейно-творчий дует з України, який встановив справді вражаючі світові літературні рекорди (ними зацікавилися упорядники «Книги рекордів Гіннеса»).
Адже знаний український письменник Сергій Дзюба всі свої книжки (а їх сьогодні у різних жанрах понад 70!) присвятив улюбленій дружині Тетяні, також видатній поетеси та вченому. Причому всі ці книжки видані на різних мовах і в різних країнах світу. Що не кажіть, а вражає!
Минуло буквально кілька місяців. І раптом з’ясувалося: разом із цим незвичайним творчим подружжям з України, я став лауреатом престижної Міжнародної літературної премії імені Ернеста Хемінгуея в Канаді! Тоді ж, у повідомленні про цю новину, яке надійшло електронною поштою, виявилися адреси всіх переможців. І було б прикро не скористатися такою можливістю для особистого знайомства! Так ми з Сергієм обмінялися короткими листами.
Пройшло зовсім небагато часу. Ми непомітно відчули себе справжніми друзями! Сергій Дзюба вразив не тільки блискучим літературним талантом, проникливістю й інтелектом, але і своєю активною громадянською позицією. Постійним прагненням якомога більше розширити коло однодумців, з якими можна цікаво поспілкуватися про творчість, обговорити книжкові новинки, із задоволенням запрошуючи талановитих колег, письменників, перекладачів та науковців, для участі в різних міжнародних проектах. Вони проводяться нині у багатьох державах світу – завдяки все активнішому впливу Міжнародної літературно-мистецької Академії України, яка об’єднує людей із 55-ти країн (а очолює її Сергій Дзюба).
Причому одна з найпривабливіших рис характеру Сергія – він завжди чудово пам’ятає про друзів, і прагне зробити так, щоб літератор, з яким він подружився, не залишився без уваги, приємного та цікавого листа, відгуку…
Однак, у першу чергу, Сергій Дзюба – видатний поет-філософ і поет-лірик! Мене вражають і його проникливі вірші, написані рідною українською мовою, і вдалі переклади російською (їх я із задоволенням благословив на публікацію в журналі «Новая Немига литературная», головним редактором якого є вже понад двадцять років), і вірші, котрі так прекрасно зазвучали білоруською – в перекладі одного з найкращих сучасних білоруських поетів, прижиттєвого класика, лауреата Національної літературної премії Білорусі Михася Пазнякова.
Давно відомо: щоб переклад вірша звучав по-справжньому потужно, перекладач повинен мати не менший талант, ніж сам автор. Не завжди таке трапляється, тому й твори більшості видатних майстрів слова у перекладах багато чого втрачають. Однак цього разу збіглися не тільки рівні поетичного таланту, – передусім, збіглося ставлення обох справжніх поетів до багатьох питань нашого життя: любові, природи, місця людини на землі... І в підсумку вийшов такий чудовий сплав образності, думки та краси, які, поєднані разом, створюють досконалу Поезію. І, читаючи це, мимоволі забуваєш, що перед тобою – переклад білоруською, а не оригінал твору. Настільки все органічно і проникливо!

* * *
Як восень — вочы, і на скронях снег,
Ды цягне ў лета — быць навідавоку.
Кахаць Вас — грэх. А не кахаць — не грэх?
І грэх кахаць без Божага Вас клёку!

Святая восень, грэшны чалавек
Зноў крывадушна старасць прымярае…
Але чаму галактыка ўсё ж мае
І тайны зор, і несканчоны век?


В оригіналі:

* * *
На віях — осінь, в косах — перший сніг,
А очі прагнуть молодого літа…
Хотіти — гріх, і не любити — гріх,
І гріх любити неталановито!

Пречиста осінь, твій опальний друг
Цю старість приміряє лицемірно…
Одна метагалактика покірна:
Космічний біль і безкінечний круг.


Чи таке:

* * *
Тані

Душа — як скрыпка: то маўчыць яна,
То ўраз пакутлівую возьме ноту.
Не думай пра гады — яшчэ струна,
І пакахай мяне пранізліва ў суботу.

Душа — як рыфма: дом, святло сама
Шукае ад радкоў і строф — к паэмам.
Хай добра там, дзе нас з табой няма —
Кахай мяне ў Парыжы і Сан-Рэма!

Ты адпачні, як ружу не сарву.
Не Адысей (што чуб?!) з табою…
Так хочацца душы, як бажаству,
Каб на яе маліліся, і — з ёю.


Порівняйте оригіналом:

* * *
Тані

Душа — мов скрипка: пилом припада
І враз страждає на високих нотах.
Ти ще струна — не думай про літа,
Ти закохайся в мене у суботу.

Душа — як рима: все шука слова,
Мандрує від поеми до поеми.
Ти знаєш: благодать — де нас нема.
Немає нас в Парижі і Сан-Ремо…

Ти відпочинь — мов квітку, не зірву.
У мене тільки чуб — від Одіссея.
Так хочеться душі, як божеству,
Щоб хтось молився хоч колись на неї.


Якщо міркувати про сутність поезії щирого українця Сергія Дзюби, про її головну складову, це – безумовно,любов. Взагалі, без кохання, любові неможливо уявити жодного справжнього поета!Так от, Сергія Дзюби це стосується особливо:

* * *
Не випав сніг — щасливий, ніби мить.
Мені не стало легше від бронхіту.
І Моцарт у кімнаті не звучить —
Такий п'янкий, як жінка незужита.

Як Ти, що ще з роботи не прийшла,
Не сіла тихо на краєчок ліжка,
Не плакала і не горнулась трішки
До іншого далекого тепла.

І я, такий нескараний, лихий,
Не свідок, а Пілат тієї муки,
Одержу не смолу, а борщ смачний,
І поцілую не вуста, а руки.


Поет любить Жінку – земну, в чомусь грішну, стомлену від роботи і повсякденних турбот. Таку, яка поруч майже з кожним із нас. Потрібно тільки заглянути їй у вічі, щоб побачити океан любові. Кохання, без якого немає Поезії. І Сергій Дзюба своїми проникливими віршами допомагає нам зробити це!
Відповісти на статтю