АРІАДНИНА НИТКА СУЧАСНОСТІ У ЗБІРЦІ «ПАСТУХ БДЖІЛ» НАТАЛІЇ ПАСІЧНИК

Критика, рецензії

АРІАДНИНА НИТКА СУЧАСНОСТІ У ЗБІРЦІ «ПАСТУХ БДЖІЛ» НАТАЛІЇ ПАСІЧНИК

Богдан ЗАВІДНЯК | 15.07.14 20:49:53

Мінливе сьогодення наповнюють все нові і чіткіші ритми, які записуємо і відчитуємо з механічних носіїв-пристроїв, що покликані відтворювати не лише інформативні новини, але й музику, відео сюжети, а той поезію. З останньою здебільшого знайомимося ситуативно, не заплановано і мимоволі, що є свідченням її покликання радше містично-сакрального характеру. Вона входить у наш звичний устрій життя прозорливою вісницею, сучасною Касандрою, підказуючи нам щось важливе, зрештою зцілюючи душу сучасника. Про одну таку зустріч з поезією я й поділюся у цьому відгуку на збірку лірики сучасної письменниці Наталії Пасічник, склавши по ній художній портрет як самої поетки, так і психологічний образ її натхненної Музи.
Отож перед нами джерельне плесо лірики, торкане поетичним крилом душі під час життєвої мандрівки поетки. Хто вона?
Уродженка Теребовлі що на тернопільщині Наталя Пасічник здобула лаври кандидата наук філолога-германіста (2012), пройшовши сходинками науки у вишах Тернополя, Чернівців та Львова. Вона є автором таких поетичних збірок, як: «Елегія печалі» (Теребовля, 2002), «Портрети доби Ренесансу» (Тернопіль, 2006), «Гра в три руки» (Київ, 2009), «Пастух бджіл» (2012), будучи відзначеною численними літературними преміями конкурсів «Поетична майстерня» (2003), «Смолоскип» (2005, 2008, 2009), конкурсу ім.. Б.-І. Антонича «Привітання життя» (2005), «Гранослов» (2008), «Рукомесло» (2009), «Витоки» (2009), «Прекрасне поруч» (2009, 2010), «Коронація слова» (2011), конкурсу ім.. Альфонса де Лігуорі (2011) та відзнак різноманітних часописів, порталів літерфестів тощо, є членом національної спілки письменників України (з 2009 р.) та національної спілки журналістів (з 2011 р.), авторка творів для дітей, як от «Терезка з Медової печери» (2014). Сьогодні працює на кафедрі теорії і практики перекладу Тернопільського національного педагогічного університету ім.. Володимира Гнатюка.
Тож у сьогоднішні три десятиліття життя вона спалахує багатообіцяючою зорею як науковець і як талановита письменниця. Про останній її талант і поведемо тут окрему розмову.
На перший погляд дзеркальне відображення жіночої інтонації поетки сповнене ідеалом втечі, відчуття невагомості, доленосного передбачення подій, вслухання у голоси тих, хто дихав і творив до неї. Їй миліше почувати себе там, у краю доторків, шурхотів, звуків з яких бере початок слово її Музи. Вся вона у витоках ідеалізованого світу ірраціонального, якоїсь солодкої ніщоти, входячи до неї як до свого дому душі і почуваючи себе тут володаркою. Ця Муза настояна цілющими пелюстками строф у квітнику її Пісні пісень із збірки «Пастух бджіл», що інтимно перегукується з прізвищем авторки. Ймовірно тут бере свій виток мотив топосу рідного дому, її трансцендентної вітчизни, серйозність задуму свідчення і усвідомлення свого покликання лірика, увінчаного плетивом із стебел чорних троянд «квітів зла», і якась неповторність її почерку, що тягнеться із стільників її душі та серця золотою ниткою солодко-юного часу, пережитої першої любові, часу, що спонукає до оформлення її гербової теми, визначитися з пріоритетами у літературному мегаполісі, приєднатися до гавані тої чи іншої поетичної групи, зазвучати своїм неповторним голосом у поліфонічному ряді сучасної поезії. Тут точно не зустрінете кокетства, натужності ремесла, стилістичних повторів, оскільки стосторінкова збірка, видана у привабливому класичному поліграфічному форматі, не дозволяє банального переповідання сюжету, а сконденсована до краплі мети – дати з отих троянд справжній ліричний парфум. Збірка включає найкращі вірші збірок «Портрети доби Ренесансу», «Гра в три руки» та властиво «Пастух бджіл».
Героїня її віршованих творів виступає перед нами нашою сучасницею, психологічним портретом молодої панни, залюбленою у світову класику, що практично завжди є свідченням того, що автор живе і мріє безкрайніми обріями, вирушивши уплав за вітрилом своєї романтичної уяви. Однак не це ще надає право бути літописцем сучасності. Головне, щоб заговорило її мовне піднебіння!
Яким же ж літературним інструментарієм користується поетка? Її поетика багата на елегійні мотиви, плинно ллється музикою віршованих розмірів. Композитивно довершена розповідь підводить до уявної зупинки за якою вже немає мови, бо вона лише у звучанні, є її обраним екзистенційним домом, значно багатшим ніж «келія три на чотири». Авторка прагне наголосити, що без вірша немає поета, тому й пориває з відгомонілими ліричними мотивами у наступних строфах: «біг припиняється» (с. 66), «й не рушає далі» (с. 60), «не згадає ніхто» (с. 59), «вслід кричатиме, стій!» (с. 58), «ти й не дізнаєшся хто з них таки уцілів» (с. 56), «хай дрімають ключі» (с. 57), «й не знають мови іншої ніж ця» (с. 51), «а отже тепер нас ніхто не знайде» (с. 50), «слухавка терпне а отже зв’язку не буде» (с. 33), «за якими – ти знаєш напевно – немає нічого» (с. 31). Інколи їй достатньо тріадичного розподілу вірша, трійки парних рим, що живуть музикою монологу її серця, що є ще раз свідченням поетики мантр, а той просто білого вірша, не кажучи вже й про позбавлення його звичних ком. Тому-то ці вірші одразу запам’ятовуються а, як відомо, «лапідарність – сестра таланта». Дозволю собі процитувати авторку:

міста в якому ти плакала більше немає
площі порожні і скриньки порожні лиш тіні
наших валіз на вокзалі і протягів зграї
наче лишились слова що не вимовиш і не заміниш

Цей вірш заперечує реальність існування земного дому для поета, є свідченням того, що він живе вищою вітчизною, є самотнім безхатченком, бо його оселя – дім буття. Цією екзистенційною пусткою поетка неабияк лякає, бо ж ще молода віком і не могла пережити трагічного світового болю, як любі її серцю Марина Цвєтаєва чи Анна Ахматова. Погодьмося, «вокзал» для поетів у світовій літературі ХХ століття часто фігурує як транзиторій душ (напр., у Бориса Пастернака, Осипа Мандельштама чи Йосифа Бродського).

І далі:

є коридор є вертання туди де дзеркала
тихі й прозорі де сніг і далека дорога
де не шкодуєш що втратила більше ніж мала
бо пам’ятаєш усе і водночас нічого

все закінчилося – кожен із нас обережний
руки не зв’язано але й не випито чаші
губиться губиться в межах зими і за межами
місто в якому ти плачеш.

Останні строфи запевняють у тому, що мова таки про втрачене нерозділене кохання, а не про важкі випробовування долі, коли «лопата часу» здатна кинути людину на «гончарне коло», щоб видозмінювати, а той ламати її.
Любов і музика (с. 25) є усвідомленням проминальності Великого кохання, але непроминальності мелодики вірша. Вона шукає «терпкі невловимі слова» (с. 20), «вже не почує» (с. 95), «зникне без вісті» (с. 93), «не зловити тепер» (с. 91). Поетка блукає порожніми кімнатами часу в любовних історіях, де зняті табу сіють в спустошених душах невагомість нірвани, думку про самогубство, ін’єкцію знеболюючого снодійливого, щоб переконатися в тому, що двері цього світу є одиноко осяжними, а за ними «немає нічого» (с. 31).

краще зостатися вдома і вдома померти
втома минає минає любов – і нічого
ці сновидіння які заховаєш в конверти
це божевілля яке лікуватимеш довго

скільки триватимуть ігри вгадати непросто
що важливіше – закони свої чи господні?
гасне у темряві профіль двоспинного монстра
хочеш лишайся а хочеш іди ще сьогодні!

Асоціативна лірика Наталі Пасічник сповнена чіткою оптикою, як от:

потяг в якому він їде –
пустельна ящірка
що лишає обірвані хвости вагонів
поміж висхлих залізничних стебел
поміж зміщених хребців пам’яті
яку вже не страшно втратити («Reisezettels»). Але таких знахідок не багато, вона не дозволяє собі надуживати метафорою задля метафори.
Час смерті буде сьогоднішнім днем.
Це головні мотиви лірики «Портрети доби Ренесансу» і «Гра в три руки»
І ось «Пастух бджіл». Асоціативність назви пробуджує гайдегерівського «Пастуха буття», яким покликана стати повноцінна людина в онтологічній побудові німецького мислителя, беручи на себе відповідальність за все що відбувається у буттєвому світі. До речі, Гайдегер, як і Гвардіні міркували над рільковими Дуїнськими елегіями, ще раз виносячи думку про вищість поезії над філософією та історією, бо поет – це той, хто говорить усьому своє «Fiat». Тож доречність зіставлення контурів ніщоти і буття, як і поетики та філософем у збірці цілком оправдані. Цикл розпочинається віршами:

по звіриних слідах по надламаних стеблах
де піском догорає сухий деревій
кисло пахне повітря хитається гребля –
то бджолиний пастух доганяє свій рій

зблисне камінь на дні рій окреслить рівнину
і найглибша трава раптом стане нічим
той хто в неї впаде хто володар бджолиний –
з того питимуть мед видихатимуть дим.

Захопленому читачеві неодмінно хочеться дізнатися про цей поетичний образ, створений Наталією Пасічник, який густим роєм продовжує витати над змістом збірки, потягаючи до конкретної загадкової мети:

жовта зграя комах під крихкою корою
пораховано соти позначено ціль
хоч сліди пастуха досі пахнуть травою
а таки безпомильно ведуть на зайців

з того боку дерев що пітніють під мохом
де в сльозі бурштиновій бджола не стиха
грудка попелу-пилу датована роком –
це загублена шапка її пастуха

сонце зблисне в очах що з’явились нізвідки
і раптово пірне в їх тремку каламуть –
він прийшов пити мед в нього мокрі повіки
ліс густішає в темряві бджоли гудуть.

Врешті мета поезії авторки постає над ліричним обрієм, пройшовши ряд метаморфоз в одязі бджолиного пастуха: нізвідки беруться його очі, зростає контур шапки, означено слід пастуха, а все з тієї ж поетичної Нірвани колишньої ніщоти. Тепер більше важать заготована пожива, мисливські лови, де «що ліс – то початок що стежка – тупик». Життя постає сценами крові, реальним муравлиськом міста, відображене у порожніх зіницях прийдешніх звірів, проектуючись на зодіакальну карту небесної тверді. Поетеса, як колись Антонич, лучить земну і небесну реальності, коли можна «на місяці горілку пити»:

бачиш он тіні блукають по морю й суші?
то дві ведмедиці бурі – мала й велика.

Лірика Пасічник образно стає сюрреалістичною, підсвічена чіткими метафорами, що випадають з рукава її Музи:

немає сьогодні справи ціннішої аніж наша
тож мовчки ковтай снодійне занурюйся в каламуть
хай духам твого безсоння на хвилечку стане страшно
хай снам випадають зуби а потім нові ростуть…

нам буде з тобою добре – хоч мерзне вода у склянці
і зірки їжак колючий блукає поміж гардин
закинемо в небо сіті густі мов туман а вранці
можливо у них знайдемо сухі кістяки рибин («Колискова»).

Сюрреалізмом приховано її задум переходити з життєвої реальності в ірраціональну: «але мішень в яку не влучиш / тебе поцілить уві сні». Після вірша збірки «Гра в три руки», що починався словами «це єдине чого я хотіла» – говорить вона…, такими класичними, що мимоволі сягають любовних мотивів французької поетеси Марселіни Деборд-Вальмор, як ось:

Коли поблід він того вечора і стих,
Свою промову перервавши в трем бурхливу;
Коли очей його, повіки стріл блиских,
Мені прошили душу, ранивши зрадливо;
Коли риси лиця, як негаснучий пломінь,
Ніжність жива осявала,
Та в душі моїй вічно запали на спомин –
Не він, а я все кохала! («Спомин», Souvenir)

– поетка роздумує над закутим символом вінчання: «нема потреби бути разом / аби заснути одночасно»,

мабуть для рівноваги маю тебе
для вічного прибутку-нестачі
сну і безсоння якоїсь літньої ночі –
майже за класиком бо й ти класик
лежиш поряд не рухаєшся
лічиш слонів що ідуть через кладку
на сто першому
прокидаєшся.

Однак закон і вінчання як і беззаконня не рятують від екзистенційної задухи. Пастух веде натхнення світозарними контурами шосе, сучасними нічними гутірками, драматичними історіями, що інколи невдало закінчуються гвоздичними цятинами на скронях, але й повертає у потік реальності. Чи повернеться його погляд назад у ліс не вловленого ніким царства підсвідомого, чи виокреслиться його сюрреалістичний контур у наступних збірках поетки ми не знаємо. Одне є відомо: ліричні зорі осяювали його ходу і засвідчили його сяйні медвяні сліди, залишаючи їх у хащевій хроніці сучасної поезії пером Наталі Пасічник.

Тепер про самі мереживні стогранники ліричних сот Наталі Пасічник.
Навмання розкривши книжку починаємо відкривати поетичний сад, що відкривається з будь-якої сторінки, де входами служать численні провідні стежки. Вони не є непролазними і запущеними, а дбайливо прокладені майстринею пера, ведуть у її душевний світ. Наважуся назвати його світоглядно-пантеїстичним, хоча б за тим же Спінозою, де сакральність і секулярність людського муравлиська урівноважені у своїх правах:

«не важить – кривда або правда
тож наливай усім підряд
нехай січе брунатним градом
обличчя наші листопад» (с. 79).

«і ти виходь з цієї темноти
та не питай нікого в ніч туманну
коли і крові нікуди текти

коли не важить – лід чи течія
під ноги ляже тим кого покличеш» (с. 84).

«як повернути направо коли
сторони світу зійшлися в невидимій точці?
як не зійти з вузької доріжки за мить до фальстарту?» (с. 66).

«ніхто не винен але винні всі» (с. 104).

«що важливіше – закони твої чи господні?» (с. 32).

«і не шукають винних» (с. 29).

«а той хто пішов – не важливо чи близько тепер чи далеко –
таки повернеться колись» (с. 27).

«коли немає правил або є» (с. 26).

«… трактати про ілюзорність земного щастя» (с. 24).

Після поета Антонича, – де еквівалентом поетичній матерії за рівнем його поетики служили рівноваги між Богом і природою, – так суголосно з ним піднести голос зуміла поетка Наталя Пасічник.
Такий поетично-духовний злет ще раз доказує вищість ліричного контакту людини з Сакрумом, віддаючи віжки уяви в його Провидячу десницю:

«бо ще напередодні свята
і місце збіглося і час
для того аби врятувати
найменшого посеред нас» (с. 79).

Тепер ми починаємо розуміти логіку потайної буколічної праці пастуха бджіл біля стежок збирання ліричного меду, як і логіку злиття поетичного «Я» поетки з образами її бестіаруму, фауни, як земної, так і зодіакальної:

«і тільки вгорі над нами
ведмежі блищать сліди» (с. 88).

До речі, саме на повільне і вдумливе читання розрахована ця збірка, адже вона напрочуд насичена перехресними стежками, балками, містками по яких і можна підійти до порогу «Дому за Зорею» її авторки.
Ця природа зустрічається скрізь:

«і звірі в головах стоять» (с. 80),

«шастає чупакабра» (с. 82),

«у теплих своїх барлогах
ведмеді не сплять не сплять» (с. 88),

«… звірятко прощання» (с. 91),

«виринає то човен то кит…
зникне без вісті в пащі кита» (с. 93),

«чорні півні» (с. 91),

«безсило примерзає крук чи голуб» (с. 97),

«тільки поглянь на ягнят на зимовому ганку» (с. 100),

«і голуби змивають чорне
і ходять парами зумисне» (с. 102),

«сонна акула…» (с. 103),

«про ведмедя-перевертня
про осетра на гачку» (с. 109),

«лососі вперто ікру кладуть» (с. 64),

«тс-с… на горищі прокинувся вуж» (с. 75),

«і зірки їжак колючий блукає поміж гардин» (с. 74),

«… сухі кістяки рибин» (с. 74),

«і небо тримають по черзі кити і коти» (с. 73),

«прокинеться півень аби нагадати що сьома» (с. 73),

«повінь печалі за душами сов і зайців» (с. 56) тощо.

Отож між предковічним лісом і густим муравлиськом міста невагомо здіймається душа самої поетки:

«докурено останню люльку миру
І осінь прокладає тінь» (с. 106).

Їй затісно в межах цього світу, умовностей, граматичних правил:

«офіціоз і порядок
граматичне правило без винятків
«не» що пишеться з дієсловами окремо
але нервую
але ненавиджу
але

несуть небіжчицю несуть (с. 108),

«літер іржаві гачки
з’єднують нас погодинно» (с. 67).

У своїй основі людське буття є метафізичне, пов’язане з діалектичними парами чітких понять, що містять елементи переходу від однієї природи або сутності до іншої. Така діагональність часто створює передумови транзиторності, протягу, передачі естафети від дідизни нащадкам, але й породжує соціальну нерівність, психологічну драму, змагання між раціональним і сентиментальним.
Проти цієї нерівності у своїх маніфестах повставали європейські філософсько-поетичні школи, які інколи набирали ознак метафізичного цеху поетів, як це було в Англії часів короля Якова І, коли говорити про її окрасу – поета і священнослужителя Джона Донна.
Ця межа – між багатством і бідністю, славою і безчестям, реальністю і віртуальністю, передбаченням і не баченням (с. 6), життям і смертю, садом і цвинтарем (с. 38), вірністю і зрадою, терном і вином, вовком і ягням, пам’яттю і забуттям (с. 28), між «так і ні» (с. 27), Пеклом і Раєм, сном і баченням (с. 26), сміхом і страхом (с. 31), убивцею і самогубцем (с. 31, комічним і трагічним (с. 13) – доволі невизначена, іграшкова і ефемерна, тонкою павутинкою зненацька оселяється павучком і сповзає по надтріснутій амальгамі життєвої долі людини.
Поетка Пасічник схильна до метафізичних заглиблень у світі людських парадоксів, однак зберігає поетичну осанку і стрункість віршоряду:

«чорне суцвіття темряви – до або після смерті
є лиш любов і музика ніжний мій амадео» (с. 25),

«що ліс обернувся опівночі містом» (с. 50),

«так легко обертаєш в цукор сіль» (с. 60),

«як не зійти із вузької доріжки за мить до фальстарту?» (с. 66),

«минуле розсипається наче пісок чи коралі» (с. 22).

«я пам’ятаю усе окрім того що справді сталося
втома тяжких прокидань голоси голоси
жінка з холодним поглядом – іграшка що зламалася
просто візьми її в руки мов чашу її пронеси» (Там само),

«все почалося за данте чи лопе де вега
Все закінчиться приблизно як пише расін» (с. 13).

Щодо риморяду у збірці Пасічник можна висловити наступне.
Як у кожного авангардного поета є своє ставлення до рими. Від сліпої до кульгавої, внутрішньої і класично-вишуканої пролягає духовна праця, роки праці над опануванням ремесла, а то й просто радість від щасливого її впізнавання. Як писав Юліан Тувім «Rymy – to bardzo dziwna rzecz»:

Рими – це дуже дивна річ.
Рими – це річ невипадкова.
Це не порожній звук, устріч
Ціла містична душа Слова.

Рими – це тіні. Ехо слів.
Щось, що має статися звично.
Зникає звук – та знов у спів,
Повторюватись буде вічно...

Бо як промовлю слово “даль”,
Чи все сумне “згадаєш ти ще?” –
То відізветься в серці “жаль”
І в квітах тихе “кладовище”.

Бо так вже є. Бо це вже так
Душа твоя жалем озветься,
Це раз назавжди даний знак:
Має буть єхо, як спів ллється.

Має буть ехо давніх днів,
Давніх захоплень і кохання...
В житті один лиш сон ти снив,
А решту – еха долинання.

Отож між добірно-класичними і авангардно-ризикованими римами у збірці до раптової втрати з поля зору сузір’я рим пролягає милозвучна інтонація фонограми часу. Саме вона розставляє пелюстини рим на вітах строф, запалює їх часто різдвяними вогниками засніжених тем поетичного задуму авторки збірки.
Рима не прикраса, вона не живе задля рими. Рима розкриває суть вірша, є її центром зосередження думки, прицілом тятиви поетичного голосу. Вона – канва палітри і барва в тиглі, настоянка з аромату квітів і водночас ризик, небезпека провалу, екстатичне фіаско, поетичний конфуз і шлях до іронії а то й пародіаруму.
За цими критеріями можна доволі ефективно провести дегустацію еліксира поета та викрити його денатурат. Поетка і тут демонструє майстерно-піднятий рівень поетичного лука, дзвінку тятиву і влучний постріл. Ось приклад:

«обійми мене дівчинко хай я забуду про втому
начаровану книгами розпачу згустком солоним
хай на мить стихне музика зіграна кимось відомим
і не буде нічого крім світла твоєї руки

ця хвилина якою я житиму довго опісля
загортаючи сутінки нетлями спогадів прісних
залишаючи тіні на дзеркалі або на кріслі
не віщує ні спокою ні повертання ріки

ти відчуєш це дівчинко крила зірвуться угору
обірвавши всі жили неначе останню опору
на брунатному серці дві смужки – жалю і покори
тільки що я зумію коли поміж нами віки?» (с. 9).

Класично-еллінський профіль цього нахилу у здійманні сюжетної крайки поетичної тканини зненацька висвітлює білизну долоні, ліктя, стрункість стегна на біговій доріжці поетичного п’ятиборства або любовного поєдинку:

«не ухилитись від удару
і вдруге не зійтись ніяк» (с. 78),

«давні суперники
мовчки чекають сигналу…» ( «Елегія», с. 66),

«чорний афінський бігун врешті вискакує з вази» (Там само).

«сонна мандрівка від ліктів у напрямку стегон
впадин і виїмок важко розкритих колін…» (с. 13).

Географія подорожей ліричної героїні не надто екзотична. Хоча поетку манять загадкові краї у яких можна проявити свій мрійницький характер, як могла це дозволити українська жіноча поезія від Лесі Українки до Олени Теліги: Крим («Коктебель», «Кара-Даг»), Львів, прибалтійський берег, омріяна Колумбіана, Віденський сон («Гра в три руки», с. 24) тощо.
У збірці «Пастух бджіл» часто зустрічаються ключові слова для вираження або підсилення емоційного стану ліричної героїні такі, як: «обручка» (с. 80, 81), ключ (с. 57, 67, 69, 81, 82, 85), вінчання (с. 86), духи (с. 86, 87), зірка (12, 54, 73, 74, 76, 89, 99, 106), вагони (с. 89), сніг (7, 10, 14, 28, 31, 89, 97), пісок (с. 22), поїзд (с. 89, 95), замок (с. 78), сон (с. 72), куля (с. 48, 68, 73), місяць (с. 46, 48, 56, 65, 77) тощо, а також численні прояви цього стану, як от жіночої жаги (с. 18, 90), смутку, пригоди тощо. Вони служать виразними мітками у ліричній мандрівці, допомагають відчитати зв’язкові лінії у сузір’ях мальовничого портрету її ліричної героїні.
Збірка вдала у всіх відношеннях, справляє незабутнє враження доторку до поетики почуттів справжньої майстрині вірша; враження, яке рідко коли може справити поетична книжка в сучасності. Вона пропонує розв’язки складних життєвих ситуацій у людському соціумі голосом поезії, що зрештою і є свідченням її покликання бути ниткою Аріадни в сьогоденні, не прислухавшись до якого вже не уявний Мінотавр і надалі збиратиме плату людськими жертвами. Хай щастить тобі, Книго!

7 липня 2014 р.Б. Богдан ЗАВІДНЯК
Відповісти на статтю