Андрій Гуменчук: «Я хочу, щоб люди бачили свої недоліки, власну потворність, і при цьому прагнули до кращого»

Статті, блоги

Андрій Гуменчук: «Я хочу, щоб люди бачили свої недоліки, власну потворність, і при цьому прагнули до кращого»

Наталія Дев'ятко | 10.07.13 19:45:02

Роман-антиутопія «Чернетки Неба» Андрія Гуменчука з Вінниці став найбільш суперечливим твором у фіналі Першої Всеукраїнської літературної премії ім. Олександри Кравченко (Девіль).

Наталія Дев’ятко: Андрію, «Чернетки Неба» - це перший твір великої форми?


Андрій Гуменчук: Так, перший. Раніше писав коротенькі оповідання. Та якось помітив, що думки громіздкі й перестали вміщуватися у вірші та мініатюри, з’явилися діалоги.

Наталія: Звідки походять образи роману «Чернетки Неба»? Старці, Старий, «розіп’яті птахи»?..

Андрій: Навіть не знаю... Сидів, пив каву... і воно прийшло.

Наталія: А що було першим?

Андрій: Коли книжки побилися на полицях.

Наталія: Ця сцена і була подана на конкурс.

Андрій: Я кілька своїх віршів переклав у прозу, а історія самої Церкви з’явилася потім. Я дуже люблю Ремарка, а в нього герої діють на тлі Другої Світової війни й у повоєнний період, персонажі зустрічаються, люблять одне одного, і все це на тлі історичних подій. То я спробував узяти подібну форму, як скелет твору, але на іншому фоні.

Наталія: А чому наприкінці головний герой гине? Не хотілося автору врятувати свого героя і показати перемогу його очима?

Андрій: А що ж зробиш, так там є... Мені було ще шкода того чоловіка, який під колеса автівки попав, – Знайомого з Колючими Очима. Коли пишеш і знаєш, що він за кілька сторінок помре, так і хочеться сказати собі: «Що ж ти робиш?». А не зміниш нічого...

Наталія: Чому лише головний герой Захар у творі носить ім’я, а всі інші чоловіки мають прізвиська?

Андрій: Певно, викрутас такий. Герої свої імена автору не говорили, та й вже від початку задумувалися без імен, щоб краще розкрити їхню суть.

Наталія: Якщо «Чернетки Неба» будуть видані, на думку автора, що ця книга дасть читачам і суспільству? Запитую про це, оскільки твір дуже гострий соціально, й у якомусь сенсі навіть політично, і політична сатира там є, філософія у ньому неабияка.

Андрій: В оглядах прочитав, що це політична сатира, і подумав, а справді ж так і є. Я взагалі-то задумував твір як антиутопію із сюрреалізмом, абсурдизмом. Що може дати читачеві цей твір? Думаю, кожен читач знайде там щось своє, хоча розумію, що кожен автор може так само відповісти. Я хочу, щоб люди бачили свої недоліки, власну потворність, і при цьому прагнули до кращого.

Наталія: В якомусь сенсі психологічні досліди описані в романі саме заради цього?


Андрій: Звісно, усі ці досліди дуже гіперболізовані. Можна не бути експертом, щоб зрозуміти, що все це перебільшене, але на авторський задум працює. Та у творі насправді багато з життя та з життя пересічних людей, яких я знаю.

Наталія:
Яким Ви бачите образ свого читача і його вік?


Андрій: Це студентська аудиторія. Я розумію, що є такий собі «мега-мозок», який читає такі книги, про існування яких я навіть не підозрюю, для таких читачів цей твір видасться, може, дуже простим. З іншого боку, для багатьох цей твір виявився надто складним для сприйняття. Я не знаю, по собі суджу, то мені здається, що читач роману має бути старшого студентського віку, можливо філолог... Моїм друзям такого віку роман подобається, та важко визначити якісь межі. Я твір написав, і сподіваюся, що він знайде свого читача. Та ядро цільової аудиторії – це студентство. А якщо дорослим сподобається, то це буде круто й автор зрадіє, але мені здається, що для них це надто жорстко. Тінейджерам у підлітковому віці властивий максималізм, тому світ видається поганим й таким сприймається адекватно, а дорослі у своєму житті тягнуться до чогось світлішого, легшу музику слухають, де менше протесту.

Наталія: Наскільки самому автору хотілося б змінювати щось не в художньому, а в реальному світі?

Андрій: Та все б змінилося, якби я за світ взявся (сміється).

Наталія:
Невже правда?


Андрій:
Та я ж не ідіот, розумію, що якщо світ такий, який є, то так має бути. Якщо хтось і пробував щось глобально змінити, то у вигляді паралельних моделей, які створив Бог (якщо говорити в рамках креаціанізму), та вони зруйнувалися в зародку, а в нас нині, наприклад, двадцять перша модель світу, яка якось собі тримається.
Що найбільше не подобається людині? То це те, що усе побудоване на користі, на грошах, і ніхто нічого задурно не робить. Звідси походять і шлюби за розрахунком, і нереалізовані амбіції. Проте, я розумію, якщо уявляти світ без грошей, без політики, без кордонів, як якусь одну велику наддержаву, то все одно це теж потягнуло б за собою певні проблеми. Тому я б не змінював світ, я б змінював людей.

Наталія: Що, до речі, зрозумів головний експериментатор у творі, Знайомий з Колючими Очима у той день, коли гине наприкінці?

Андрій: Він закохався, та це я лишив поза кадром. Закохався і зрозумів, що люди не настільки погані, як йому здавалося, і повірив у людей.

Наталія: Чому твір називається «Чернетки Неба»? Наскільки я пам’ятаю, це визначення у тексті майже не зустрічається, хоча у творі багато різноманітного «неба».


Андрій: «Чернетки» як невдала спроба, як демо-версія зі всіма огріхами. А «Небо» як синонім раю, Едему, який прагнуть у романі створити на землі, але все це невиправдано, й дуже багато бруду у тих спробах. А до неба мене самого щось тягне, й цей образ переходить із твору у твір.

Наталія: Наскільки автор відчуває свою спорідненість, наприклад, із таким персонажем як Старий?


Андрій: Зовсім не відчуваю. Як сказав би Юнг, це такий архетип – мудрість, досвід, він розповідає легенди того світу.

Наталія: То архетипи у тексті кодувалися свідомо?

Андрій: Певно, що так. У творі кожен персонаж функціонально за щось відповідає. Я себе трохи вклав у Захара, головного героя, і трішки у Знайомого з Колючими очима й у того героя, що з «глибокими очима», який у кожній суперечці усіх розумів. Здається, я такий самий. Один із моїх друзів навіть каже, що я наче й не маю власної думки. Я кажу, що маю, тільки дивлюся на ситуацію з різних боків.

Наталія: Дуже великий текст за обсягом як для твору з «живими» архетипами. Наскільки важко було писати емоційно?


Андрій:
Цей роман я писав п’ятнадцять місяців і закінчив у листопаді минулого року. У деяких місцях було дуже важко писати, особливо, коли вбили Мутантовича, бо ця сцена була побачена очима вбивці. І я тоді, пам’ятаю, випив дуже багато кави і з’їв багато шоколаду, поки її написав. Ще відповідну музику пустив на фон, і настільки у цю сцену вжився, що, коли закінчив, то зателефонував другу десь о першій ночі і кажу: «Чувак, мене треба виколупати з цього стану, бо буде біда». Ми вийшли на вулицю гуляти о другій ночі, і я потихеньку відходив від пережитих емоцій. Сам трохи переживав за свою психіку. Але ж вдала сцена, правда?

Наталія: Вдала. В романі багато вдалих сцен... Видно, що це не школярська дебютна спроба, а вже дуже серйозний дорослий твір. А чому автор подав роман на конкурс?


Андрій: У мене подруга Тіна Гальянова подавалася сюди і на «Коронацію», то я подався «за компанію». Її там помітили, а мене тут.

Наталія: Якими були очікування від участі у конкурсі?

Андрій: Хочеться руху. Не хочеться писати «в шухляду». Хочеться, щоб книга жила не тільки в уяві і в рукописі, не лише роздавати її друзям. А ще хочеться ближче познайомитися з літпроцесом, бо я прийшов у літературу з музики, прагну відчувати себе частинкою цього світу.

Наталія: Що хотіли б побажати іншим авторам – конкурсантам і тим, хто не подається на конкурси з якихось причин?


Андрій: Усі самі розумні люди і знають, чого хочуть, і що їм треба. Удачі, звісно, і не засмучуватися, якщо щось не вдається. Наполегливості, праці... На своїй сторінці «В контакті» я написав, коли дізнався, що пройшов до фіналу: «Заходьте, знайомтеся з творами, можливо, мені у фіналі компанію склали майбутні класики».

Наталія: Можливо, так воно і буде.

Андрій: Тому й хочеться побажати, щоб ставали у майбутньому класиками.

Розмовляла Наталія Дев’ятко

Андрій Гуменчук «Чернетки Неба» (фрагмент)

...Коли я остаточно повірив, що можу читати асфальт – у глибинах мозку замерехтіла страшна здогадка. Я пришвидшив ходу й тепер майже біг... Справді, чим ближче до квартири – тим більше літер на землі. На східцях все просто кишіло буквами, цифрами та ієрогліфами. Вони прилипали до взуття та штанів, шукаючи в них порятунку. Захлинаючись повітрям, я злетів на свій поверх та навалився на двері бібліотеки. Так і є! Не знаю, що розбудило їх цього разу, але... Книги знову побилися. Власне, тепер це й книгами важко назвати. І моя поява вже ні на що не вплине. Жива купа зім’ятих сторінок, своєю ненавистю злитих воєдино. Ця купа пульсувала посеред бібліотеки, у своїй агонії схожа мурашник. Суцільна каша, густий паперово-чорнильний кисіль.
Пилюка, що встеляла собою полиці найповажніших книг, набула золотавого кольору. на самому початку дійства тут згризалися заголовні літери. Старі, статечні книги спочатку відмахувалися від надокучливих книжечок суперобкладинками, але ті були наполегливими, провокуючи й далі старійшин.
Обкладинки стали щелепами. А ще – руками й рештою кінцівок. Те, що робило їх привабливими для колекціонерів – сіяло смерть серед собі подібних. Здається, я вже бачив щось подібне...
У метушні й хаосі бійки пост скриптуми та виноски губилися так само, як губляться у людських гуляннях ґудзики та зуби. Наді мною пролетіли чотири абзаци згризеного з паперу тексту. Вдарившись об стіну, вони розбилися на гачки та лінії, що колись були літерами. Я так і не дізнався, з якої книги вони родом. Поруч на підлозі стікали розділовими знаками старі друзі – Коран та Біблія. Вони билися оправа до оправи, дорогою ціною віддавши свої життя. В паркет, похований під шаром шрифтів, вони встигли втоптали не одну сотню романів, повістей та оповідань. Хто б міг подумати, що ці двоє розуміють одне одного краще ніж ті, хто присвятив своє, всього лише людське життя їх вивченню? Бризки з тире та знаків питань стікали з вікон і важкими краплями падали на встелену паперовою стружкою підлогу... Вцілілі сторінки здіймалися угору, щоб потім своїми ранами прилипнути до стелі. Кімната стала подібною до тонучого корабля із пап’є-маше. За цією бійнею спостерігали тисячі ілюстрацій, що завчасно повтікали з обіймів форзаців. З усіх мешканців книжкового виміру, малюнки наділені найкращою інтуїцією. І зараз вони німим, густим туманом висіли у бібліотеці, не знаючи, що робити й куди податися. І жодного крику, жодних зойків та молінь про помилування. Тільки шелестіння. Суцільне, абсолютне та всепоглинаюче.
Дещо із запізненням побачили цю картину й картини... Автори книг, чиї портрети висіли по периметру бібліотеки, вгледіли це побоїще і не витримали. Смерть шедевру неодмінно тягне за собою масову загибель. І сьогодні другим ешелоном назустріч самознищенню вирушили пращури талмудів та фоліантів. Ніби узгодивши заздалегідь синхронність своїх дій, їх фарба википіла, оголюючи полотна, а обриси облич зайнялися вогнем та попелищем всіяли стіни навколо вцілілих рам.
Настав День Несамовитих Книг. Прах до праху, все в труху.

Я скидаю кайдани оціпеніння лиш коли остаточно вщухає паперовий шурхіт смерті. В першу чергу я відчиняю вікна щоб випустити в небо тумани малюнків. Вдихати їх шкідливо й не зовсім етично. Переконавшись, що не вціліло жодної книги, я починаю прибирати у бібліотеці. Рами виношу до комори – замовлю художнику, щоб ще раз намалював авторів. Хоча б тих, кого ще не встигли оголосити єретиком. Замовляти портрети відступників надто дорого.
Найбільше мені шкода Біблію. Це було раннє прицерковне видання. Так зване духовенство тоді ще не зовсім втратило совість і святі писання редагувало не так відверто. За цей примірник мені нічого не зробили б, але наполегливо рекомендували б придбати більш сучасний екземпляр. Тепер доведеться.
Зрештою, я сам винен. Набожні люди давно вже забули, що таке бібліотека. А хто розумніший – той тримає книги поштучно розфасованими по коробках, шухлядах та шафах. Так, щоб у полі зору книги не було її родичів. Це зменшує кількість екземплярів, зате значно збільшує їх довговічність. День Несамовитих Книг випадає приблизно раз на шість років. Це третій на моїй пам’яті й цього разу загинула уже моя власна бібліотека. Раніше вмирали батьківські. Спочатку мамина, з казками та класиками. Потім батьківська, де переважала наукова та суха офіційна література. Я боявся порожнечі цих полиць. Заселені книгами, вони нагадували про соковиті дні далекого дитинства. А сьогодні я не в змозі зібрати й половину того, що перетворилося на мотлох. Офіційно такої літератури вже не існує. Спустошені полиці, спустошення у серці.
Зігнавши агонізуючі рештки паперу в один куток, а калюжу з розділових знаків у інший, я беруся втрамбовувати новоспечений мотлох у сміттєві пакети. Від цього заняття мене відриває телефонний дзвінок.
– Ти вдома? – не вітаючись хрипить слухавка у знайомій тональності.
– Ще й як – вторю я їй, також ігноруючи норми ввічливості.
– Тобто?
– Ніколи так гостро не відчував своєї присутності у рідних стінах, як при прибиранні книжкових решток.
– Отже, це все-таки День Несамовитих Книг?
– Звісно! А на що ще це може бути схожим?
– На помсту колишнього, – сміються з того боку слухавки.
– Він у тебе такий?
– Саме такий.
– Тобі завжди щастило на наволоч.
– Дякую що підтримав.
– Не всі ж тобі лестити повинні.
– За це я тебе й люблю.
– Знаю. Ти б не розкидалася такими словами, як „люблю” – і жити було б легше. Багато книг не повернулося з фронтів?
– Три. Лише ті, що читала й забула покласти на місце. Думала, дочитаю й покладу. А у тебе?
– Вся бібліотека. Саме прибираю.
– Старомодний ти... Хто ж зараз зберігає книги так, як їх треба зберігати?
– А хто взагалі живе так, як варто жити?
– Ти нестерпний, – схвально зітхає слухавка й демонструє найкращі зразки своїх гудків.
Ми з Майєю завжди так спілкуємось. Короткими, трохи колючими репліками. Вона на півтора роки старша за мене і, як наслідок, більш досвідчена, цинічна та хитра. Якщо досвід та цинізм мені доведеться надолужити навіть проти волі, то чашу хитрості я волів би пропустити повз себе. Це суто жіноча прерогатива.
Колись давно Майя писала вірші. Це була банальна дівоча писанина про кохання, яке було залежно від настрою автора то ідеально рожевим, то трагічно-готичним. Тих творів було так багато, що вона й сама, мабуть, повірила у шаблонність кохання та чітку розмежованість між його щасливим та нещасливим підвидами. Безкомпромісністю у любовних питаннях вона й загнала себе до глухого кута. У веселці емоційного виру, що дарує закоханим любов, вона завжди бачила лише чорні та білі кольори, ігноруючи решту спектру. Якщо черговий обранець помилявся й не так клав цеглину на будівництві спільного світлого майбутнього – це тут же сприймалось як відсутність почуттів, або їх мілина. Внаслідок цього черга до її серця просувалася доволі швидко. Не знаю, скільки тіл згоріло у її ласці, але дуже красномовним є той факт, що особисто я знав п’ятьох її колишніх, і це при тому, що спільних знайомих у нас не так уже й багато. Декому вказували на двері вже за обіднім столом, а декому лише після спального ліжка. Все ж краще, ніж після вівтаря. Більшість кавалерів спокійно реагували на пропозицію Майї окремо влаштовувати особисте життя, проте траплялися й екземпляри, які вважали, що жінка їм щось винна. Такі організовували зрошення її килимів сльозами власного виробництва, влаштовували скандали або акції помсти. Вочевидь, останній належав саме до цієї породи. Загалом, такий підхід до особистого життя ювелірно пошрамував її серце, а це неминуче вилилося в те, що людиною вона була цікавою. Треба якось з нею зустрітись.
Але спочатку прибирання. Хоча… Навіщо?
Я завмираю посеред бібліотеки й озираюсь.
Бо так, як є – негарно? Бо хтось щось скаже? Але ж єдиними регулярними гостями цих кімнат є божевільний та пес? Для них місце розташування речей та їх стан не має жодного значення, оскільки вони генії. Своєрідні, по-різному, але генії. От і я намагаюся вклинитися до їх когорти й мене анітрохи не бентежить творчий безлад, котрий книги залишили після своїх баталій. Я знаю, що кожного разу, коли бачитиму ці купи паперових залишків – пам’ятатиму не тільки свою першу бібліотеку, а й її пращурів – батьківську та материнську бібліотеки. Пам’яті необхідне підживлення із зовнішнього світу. І якщо щось ганебне не дасть забути оточення, то приємну та солодку ностальгію ми змушені плекати самостійно. А кляті норми естетики стоять поперек горла моїм ще не народженим спогадам!
Глибокої ночі я виношу на звалище вісім мішків паперової каші, з котрих просочуються й стікають темними струмочками розділові знаки. Смітник завалений трухою пошматованих книг. Що ж, я не один я такий роззява, що зберігав усю бібліотеку в одному місці й без дотримання техніки безпеки.
Тепер у всіх все так, як і повинно бути. Естетичний мінімалізм голих полиць сподобається навіть найвимогливішому інквізитору. Для себе ж я лишив жменьку паперу в найтемнішому куточку. Вона просякнута типографічними чорнилами до яких згодом приєднаються мої спогади.


Про автора

Андрій Гуменчук народився 1986 року, мешкає у м. Вінниці.
Творчістю займається від 2001-го року. Починав як автор та виконавець хіп-хоп пісень. За дев’ять років випустив 2 альбоми та взяв участь у багатьох регіональних та всеукраїнських фестивалях. Мова творів поступово змінилась з російської на українську, пісні витіснились віршами, а музичну кар’єру було завершено. У 2009-му спробував себе у жанрі малої прози. З осені 2010 виступає вже як поет/письменник. Наприкінці 2012-го закінчив дебютний роман.
Друкувався у локальній періодиці та альманахах, а також у літературно-художньому журналі «Дніпро».
Переможець конкурсу «Літературний бриз» (Вінниця, 2011). Лауреат всеукраїнського фестивалю поезії «Ан Т-Р-Акт» (Херсон, 2013).
Відповісти на статтю